Монолог випускниці
Нещодавно я захистила ди
плом і, тим самим, закінчила своє навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Різні почуття переповнюють мене зараз. Це і світлий сум, і нові надії, і спогади…
плом і, тим самим, закінчила своє навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Різні почуття переповнюють мене зараз. Це і світлий сум, і нові надії, і спогади…
А починалося все ніби вчора. Я відвідала цікавий захід, який проводився «Народною академією творчості інвалідів України» – організацією, що опікується культурною реабілітацією людей із особливими потребами. Отже, я приїхала на цей захід, у кав’ярню «Фролівська». Багато різних людей зустрілося мені. Серед них – Таїса Святенко, на той час працівник Університету «Україна». Вона розповіла мені про «Україну», про те, що там для людей із інвалідністю все просто ідеально, ще багато цікавих і захоплюючих речей. Мене й маму дуже вразила ця розповідь, ми почали шукати інформацію і, нарешті, прийняли рішення – вступити на навчання до Університету «Україна». Ніколи не забуду, з якою гостинністю зустріла мене директор Інституту філології та масових комунікацій Наталя Віталіївна Барна, тоді – декан факультету філології та масових комунікацій. Пройшовши певні опитування і тести, я поповнила студентську родину Університету «Україна». Для мене цей крок був рівнозначний якомусь перевтіленню, перетворенню, новому народженню. Було цікаво, що ж буде далі. Було навіть трішки страшно. Усе це було настільки неймовірно, що я до останнього моменту боялася повірити, що це правда, що я тепер – студентка. Доки не взяла до рук залікову книжку та студентський квиток. А вже коли «заліковка» почала заповнюватися оцінками – здебільшого «відмінно» – я зрозуміла, що і це мені до снаги.
Звичайно, не все було ідеально спочатку. Так, переїзд Інституту філології та масових комунікацій до нового головного корпусу університету по Львівській, 23 відбувся не так давно, а до цього ми навчалися у приміщенні звичайної середньої школи, де архітектурна доступність зводилася лише до пандуса на вході. Ліфтів не було, про інші зручності теж говорити не доводилося. Проте дружня і родинна атмосфера, яка панувала в Університеті, у моїй групі, компенсувала всі ці недоліки повною мірою – хлопці-одногрупники ніколи не відмовлялися допомогти мені «видертись» на другий поверх у комп’ютерний клас. Ніхто не відмовляв у допомозі, якщо мені потрібно було в їдальню чи бібліотеку. Мої одногрупники були дуже дружними і не залишали наодинці з проблемами ні мене, ні одне одного. І в цьому велика заслуга нашої старости Іванни, яка з першого курсу взяла на себе ці почесні, хоч і важкі обов’язки.
Викладачі здебільшого ж намагалися проводити пари на першому поверсі. Варто сказати, що в групі я одна була з особливими потребами, решта – або повністю здорові, або ж не мали яскраво виражених проблем зі здоров’ям. Тож нашу групу можна було назвати інтегрованою. Для мене досвід навчання разом зі звичайними однолітками був дуже корисним, я отримала неоціненні навички спілкування, які, я впевнена, стануть мені у пригоді, адже я після навчання не збираюся, як то кажуть, «сидіти в чотирьох стінах». Для моїх одногрупників наше спільне навчання теж пішло тільки на користь. Вони побачили, що людина з інвалідністю хоче, а головне – може ставити цілі і досягати їх. Вони вчилися толерантності. Для них уже не буде несподіванкою, якщо комусь доведеться по роботі спілкуватися із людиною з особливими потребами.
Я вчилася з величезним задоволенням, так, ніби робила якесь особливе відкриття. І так – із кожною прочитаною книгою. Я відкривала для себе цей світ і Україну в ньому, я відкривала різні сторони людського життя. Багато університетських дисциплін стали для мене улюбленими. Все це – велика заслуга викладачів університету, зокрема – мого наукового керівника, Василя Васильовича Губарця. Щоб він не викладав нам – чи то певні аспекти редагування, чи то історію видавничої справи української діаспори, – всі ці предмети не залишали мене байдужою. Усі ці предмети крок за кроком вели мене до обрання теми дипломної роботи. І, коли я вирішила брати участь у конкурсі наукових робіт, Василь Васильович рекомендував мені розглянути складну проблему – інформаційні потреби людей із інвалідністю та рівень їх задоволення. Я вдячна Василю Васильовичу за те, що направив мене на цей шлях. Адже це принесло мені перемогу в конкурсі та допомогло у виборі тематики дипломної роботи. Я, отримавши певні знання з редагування та журналістики, можу оцінити потреби людей із обмеженими фізичними можливостями в інформації, ЗМІ та книгах, оцінити якість того, що пропонують, і зрозуміти, як можна вирішити проблеми, що спіткають людей із особливими потребами та ЗМІ при спілкуванні. Принаймні, спробувати.
Завдяки навчанню в Університеті «Україна», я, нарешті, знайшла свій шлях у професії та творчості. Я утвердилася як журналіст та письменник. Хоча мені ще багато чому потрібно навчитися, проте шлях свій я бачу ясно. І це добре. Адже «жоден вітер не буде попутним, якщо не знаєш, куди плисти». А я знаю, куди плисти. І все це – завдяки Університету та його викладачам.
Мої батьки з розумінням поставилися до моєї мрії отримати освіту. Щоб возити мене на заняття під час сесій, батько купив старенький автомобіль і брав відпустки власним коштом, а мама була посередником між викладачами і мною – справа в тому, що я не могла через певні проблеми рук швидко конспектувати, тож мама робила це замість мене. Викладачі з розумінням ставилися до маминої присутності в аудиторії.
Якщо родина підтримувала мене повністю, то знайомі і просто оточуючі люди неоднозначно ставилися до самої ідеї отримати вищу освіту. Так, у районній лікарні на мамине прохання дати всього лише довідку про стан мого здоров’я лікар заявив, що я скоро помру, що отримання мною вищої освіти – лише мамині амбіції і ще багато чого іншого… І це при тому, що мені була потрібна лише довідка про стан мого здоров’я, що не містила інформації, яка не відповідала дійсності. Проблему все ж було вирішено, проте скількох нервів це коштувало мені і мамі… Варто сказати, що районна лікарня була чи не найбільшою перешкодою на моєму шляху до освіти – середньої і вищої. Важко лікарям зрозуміти, що поставлений у дитинстві діагноз не завжди може визначити майбутнє людини. Важко деяким людям переступити через свої стереотипи та амбіції.
Та й деякі інші люди, хоч і не були налаштовані проти, однак щиро дивувалися і не могли зрозуміти, – навіщо це мені. Проте мама в мені не сумнівалася. І це була для мене найкраща мотивація.
Моє університетське життя складалося не лише з навчання, сесій, іспитів. Я брала участь у багатьох заходах, які проводились як «Україною», так і іншими організаціями у Києві і навіть Москві. Це були фестивалі – «Сяйво надій», «Університетське літо», «Точка зору», «Жизнь безграничных возможностей» (Москва, Росія). В Університеті я пробувала себе у професії – дописувала на сайт і в газету університету, стала активним членом студентського Медіа-центру. «Україна» стала для мене не лише навчальним закладом, де я здобула вищу освіту, а й рідним домом, де відбулося моє становлення і як журналіста-редактора, і як людини.
Якщо пригадувати всі плюси та мінуси, то я розумію, що плюсів було все ж більше. А мінуси – такі як незручність приміщення школи, відсутність деякої літератури у бібліотеці – все ж не зіпсують того позитивного враження, яке залишив Університет «Україна» у моєму серці.
Що побажати Університету «Україна»? Хочеться, щоб наша бібліотека вчасно поповнювалася новими підручниками, щоб наші студенти не мусили оббігати весь Київ у пошуках потрібної книги. Також варто б удосконалити електронну бібліотеку. Щодо авторських прав – є сайти, які дозволяють переглядати документи без скачування, тож, можливо, Університету варто вивчити цей досвід. Ще, на мою думку, дуже потрібен гуртожиток, щоб у ньому могли зупинятися студенти-заочники на час сесій, у тому числі студенти з інвалідністю. Адже мені, наприклад, доводилося їздити в період сесії два-три тижні щодня, і кожна така поїздка обходилася моїй родині у 200 гривень. Не рахуючи фізичної втоми.
Та Університет будується, розвивається і тому, я думаю, що здійснення моїх побажань – лише справа часу. Я ж завжди буду згадувати роки навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» лише з теплотою і вдячністю.
Світлана Патра,
випускниця Університету «Україна»
автор: Світлана Патра, випускниця Університету "Україна"
час видання: 2013
Джерело: веб-сайт Університету "Україна":
Немає коментарів:
Дописати коментар