Світлана ПАТРА, студентський медіа-центр Університету «Україна».
Літо впевнено крокує Україною. Літо – це пора канікул та відпусток. Немає, певно, людини, яка б не мріяла потрапити влітку на море чи в інший затишний куточок, щоб відпочити, оздоровитися, набратися нових вражень. Люди з обмеженнями здоров’я – не виняток. Який він – «відпочинок з особливими потребами»? Чи легко людині з інвалідністю потрапити на омріяний курорт?
Перешкоди на шляху до мрії
− «Немає санаторіїв вашого профілю, де б діти були разом з мамами!» – такою була відповідь працівниці районного управління соціального захисту на прохання моєї мами про путівку в санаторій. Згодом ми дізналися, що такі санаторії є, але… працівники управління соціального захисту вигадували все нові і нові відмовки: «У санаторій можна лише після 18 років» (поки я була підлітком), «Вас до дитини й на поріг не пустять!» (маючи на увазі, що супроводжуючим не можна перебувати в санаторії поруч з людиною з особливими потребами). Усіх «страшилок», яких наслухалася моя мама, просто вже не пригадати… А одного разу путівку запропонували аж за два тижні до Нового Року. Проте загострення хвороби, які відбуваються частіше саме взимку, є протипоказанням до лікування в санаторії, та й холодна погода не дозволяє людині на візку вдосталь погуляти на свіжому повітрі, а в чотирьох стінах можна побути, і не виїжджаючи з дому.
Усе змінило звернення до обласного управління соціального захисту. Путівку дали – навесні, в санаторій ім. Бурденка міста Саки. Лише за кілька тижнів до від’їзду, що не дозволило замовити спеціалізований вагон, але то нічого – зібралися і разом з мамою поїхали. Я отримала дуже багато нових позитивних вражень і знань, безцінний досвід спілкування. Їздила так тричі – два рази в санаторій ім. Бурденка, цього року – в санаторій ім. Пирогова, що теж знаходиться в місті Саки, в Криму. І то, нам доводилося постійно нагадувати працівникам управління соціального захисту про себе. Зате при отриманні путівки нас тричі перепитували: «Так ви будете брати?» − таємно сподіваючись, що ми відмовимося.
Висновок вимальовується такий: якщо деякі люди, працюючи у таких відповідальних установах як управліннях соціального захисту, безнадійно втрачають совість, єдина на них рада – страх – перед управлінням вищого рівня, вищими органами влади, куди можна звернутися. Страх утратити робоче місце чи отримати догану.
Так само особам, що потребують «особливого відпочинку», варто добре вивчити законодавство України, низку державних структур (поліклініки, управління соціального захисту тощо) щодо розподілу путівок на пільгове оздоровлення, варто цікавитися досвідом своїх знайомих у вирішенні питання оздоровлення дитини/людини з інвалідністю, варіанти надання путівок тільки неповносправній дитині чи й дитині разом із мамою. І активно клопотатися про це, а не чекати «манни небесної» від наших чиновників.
Особливий відпочинок по-українськи
І тут виникає закономірне питання – а навіщо мені все це? Хіба не вистачить родичів чи знайомих, що живуть на півдні України? Ні, не вистачить. Адже лише у спеціалізованих закладах відпочинку людина на візку може повноцінно відпочити: отримати лікувальні процедури, без перешкод вийти на вулицю, відвідати товариша, що живе на сусідньому поверсі чи в сусідній кімнаті, відпочити у затишній кав’ярні, зробити покупки…
Так, курортне місто Саки, що в Криму, може похвалитися великою доступністю. Зі свого досвіду скажу, що саме в Саках я змогла: придбати окуляри, здійснивши огляд і консультацію в окуліста за помірну ціну; купити новий телефон, безперешкодно зайшовши до торгівельного залу і звернувшись до працівників магазину за консультацією; кілька разів смачно пообідати в тамтешній кав’ярні. Щоправда, перед від’їздом на курорт довелося назбирати трохи грошенят.
Щодо закладів громадського харчування в м. Саки, то вони орієнтовані переважно на любителів пропустити чарочку-другу. З відповідним асортиментом напоїв, блюд, розваг. Найбільш цивілізованими закладами, на мою думку, є «Кондитерська», що у центрі міста, та «Чайний клуб», що розташований через дорогу від санаторію ім. Пирогова. В «Кондитерській», як видно з назви, широкий вибір солодощів, а ще – піци та інших смачних страв, і все це – за помірною ціною. «Чайний клуб» спеціалізується на різних видах і сортах чаю та кави. Взагалі-то, Саки, як будь-яке курортне місто, пропонує багато розваг – питання лише у грошах та вподобаннях. Чи не найвизначнішою ознакою, що яскраво вирізняє Саки з поміж інших курортних міст, – пандуси біля входу у всі громадські заклади, розташовані поблизу санаторіїв ім. Бурденка та ім. Пирогова. Також можна замовити спеціальний автомобіль для поїздки на пляж, оскільки, щоб дістатися до моря, із Сак доводиться їхати маршруткою, що є досить складно для людини на візку.
У Саках є кілька санаторіїв і баз відпочинку, та найкращими для людини на візку є саме санаторії ім. Бурденка та ім. Пирогова. Адже їхні корпуси обладнано з урахуванням потреб людей з інвалідністю. Щоправда, санаторій ім. Пирогова створювався спочатку як база відпочинку та лікування для військових, лише у 80-х роках на території санаторію звели «Центр відновлювального лікування», де проходили лікування солдати, що отримали поранення під час війни в Афганістані, зокрема – пов’язані з опорно-руховим апаратом. Тож не є дивиною наявність корпусів, зовсім непристосованих для візків. Проте деяких візочників неприємно вражала відсутність пандусу при вході до головного центру відпочинку в санаторії ім. Пирогова. Щоправда, і крім цього центру було де розважитися – відвідати, наприклад, дискотеку чи подивитися кіно. В санаторії ім. Пирогова є кінотеатр, який, крім головного входу має ще і службовий. Ось його і обладнано пандусом. Щодо дискотеки, то вона є в обох санаторіях. Правда, вони неприємно вражають дуже бідним музичним репертуаром, який складається з помірного шансону та музики 70-80 років з невеликими вкрапленнями сучасної музики. Щоправда, в санаторії ім. Бурденка дискотеки проводять різні «ді-джеї». За часів мого перебування там, дискотеки проводили двоє працівників, так от один із них – молодший – «розбавляв» архаїчний репертуар сучасною музикою як вітчизняною, так і закордонною.
Якщо кому хочеться втекти від метушливого натовпу, той може знайти собі затишне місце в парку санаторію ім. Пирогова. Хоча мене, як активну людину, в плані розваг і спілкування більше приваблює саме санаторій ім. Бурденка, проте мушу сказати, що в «Пирогова» палати більш затишні і зручні. «Бурденко» неприємно вражає наявністю протягів, що створюють великі балкони та двері, які не зачиняються. Їх можна замкнути тільки ззовні. Також мене, як активного користувача Інтернету, приємно вразила наявність WI-FI в санаторії ім. Пирогова. Покриття WI-FI в санаторії ім. Бурденка донині було дуже поганим. Надійним засобом для виходу в Інтернет був лише маленький USB-модем із сім-карткою мобільного оператора. Як там зараз із Інтернетом в санаторії ім. Бурденка – сподіваюся за рік дізнатися.
Та чи не найціннішим у санаторіях є все ж лікування. Це, насамперед, кримський клімат і термін перебування – 45 діб, що дає змогу кардинально змінити обстановку і відпочити від домашніх турбот. Саме в санаторіях ім. Бурденка та ім. Пирогова я отримала детальні консультації щодо мого здоров’я. Тут і від моєї мами не відмахувалися, як в районній лікарні: “Що ви хочете?! Це добре, що вона взагалі жива!”
Звичайно, на отримання процедур є черги і (у негласному порядку) першими в ці черги стають ті, хто лікується за власний кошт. Проте я, напевне, була для персоналу ідеальним пацієнтом: не вимагала процедур більше, ніж мені потрібно, як це робили деякі люди, яким не було куди подіти великі запаси енергії. Це зберегло мені багато часу, нервових клітин та енергії. Усе це я із задоволенням витрачала на власне відпочинок.
Про відпочивальників у спеціалізованих санаторіях
У санаторії ім. Пирогова та ім. Бурденка міста Саки приїжджають різні люди – від «спинальників» та «шийників», що реабілітовуються після травми, до хворих на ДЦП та інші хвороби з дитинства, від молоді до людей старшого віку. І тут, щоправда, викликає питання неприємна звичка адміністрації санаторіїв селити в одну палату людей з надмірно великою різницею у віці. Адже двадцятирічну дівчину зовсім не приваблює, коли сусідка років так 40-60 починає «повчати», а то і взагалі – намагається контролювати «молодшу», наприклад, на предмет години повернення в кімнату («Щоб о 21.00 була в палаті!»), або відвідин знайомих. Та і бабусі в 70 років зовсім не хочеться опинитися в одній кімнаті з надмірно галасливими та метушливими сусідками років 20-35. Хоча, бувають і винятки, коли бабусі та дівчатка мирно уживаються в одній кімнаті.
Найбільше вирізняються дві групи відпочивальників: ті, хто отримує путівку та ті, хто її купує, зокрема – з країн ближнього зарубіжжя. «Покупцям» хочеться отримувати за свої кревні кращого відпочинку і вони, безперестанку сварячись на цю тему з персоналом, часто не розуміючи, що для того, щоб отримати дійсно «люксовий» відпочинок, як наприклад, в окремому будиночку на території санаторію ім. Пирогова, доведеться платити тисячі, та не гривень, а доларів.
Чи не найбільше запитань, принаймні, у мене, викликають відпочивальники, які не маючи великих проблем з опорно-руховим апаратом, їдуть в заклади спинального профілю… підлікувати коліно. Ніби немає інших санаторіїв для цього! І це при тому, що багато візочників не можуть отримати путівку роками…
Та не лише Саками живуть люди на візку. У тому ж таки Криму, а саме – в Євпаторії − є Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів «Україна». Найголовнішим його плюсом, порівняно із Саками є, на мою думку, невелика відстань до моря. Також Центр має зручні кімнати різної комфортності – від звичайних – на 6-8 осіб до комфортабельних номерів на двох, обладнаних кондиціонерами та іншими зручностями. Путівку в Центр надає місцевий центр інвалідного спорту. Також її можна купити, або ж – записатися на табір активної реабілітації, що проводить організація «ГАР» – «Група активної реабілітації». Щоправда, пройти таку реабілітацію можуть лише люди, що отримали травму, а всім іншим варто звертатися до місцевих осередків «Інваспорту», або ж – назбирати грошей на путівку, що, на жаль, видається дещо складним, враховуючи економічну ситуацію в державі та рівень пенсійного забезпечення інвалідів в Україні.
Університет «Україна» щороку проводить фестиваль для студентів з інвалідністю «Сяйво надій» і, спільно з «Національною асамблеєю інвалідів України», нагороджує одного з переможців путівкою в Центр параолімпійської підготовки та реабілітації «Україна» на 5 днів. І це приємно, адже ніде правди діти, «людський фактор» спрацьовує проти «візочника» не лише в управліннях соціального захисту. Та і деякі захворювання об’єктивно не дозволяють повноцінно займатися спортом та отримувати спортивну реабілітацію. Залишається сподіватись, що ця приємна традиція житиме ще довго-довго.
Проблеми організації відпочинку для осіб з особливими потребами
«Курортно-відпочинкова» картина була б не повною, якби я не поцікавилася враженнями інших людей з інвалідністю про їхній досвід у отриманні санаторно-курортного лікування.
Як часто ти отримуєш путівки в санаторій?
Олена Шаньгіна (Світловодськ, пересувається на візку): Я була лише один раз в санаторії «Слов’янський» (Донецька обл. – примітка С.П.). Більше за путівкою не зверталася, оскільки санаторний відпочинок мене не приваблює.
Юлія Міценко (Запоріжжя, ДЦП, але ходить самостійно): 1 раз на 3-4 роки.
Якою є реакція працівників управління соціального захисту на прохання чи нагадування про путівку?
Олена: Уважна. Кілька разів працівники з управління самі пропонували стати на чергу для отримання путівки.
Юлія: Поводилися чемно.
Чи були відмови у наданні путівки? Яка була аргументація?
Юлія: «Не маємо путівок» та «Ваш лікар Вам написав направлення на путівку іншого профілю, ніж Ви просите»: хочу до «Слов’янська», але часто лікар пише неповний діагноз ДЦП, не зазначаючи, що я маю травму спини. Через це і путівка виявляється не того профілю, що мені потрібно.
Як ти боролася за отримання путівки?
Юлія: Довелося піднімати виписку аж із пологового будинку, в якій зазначалися отримані мною травми під час мого народження
Твої висновки з отриманого досвіду?
Юлія: Інколи реальному інвалідові доводиться доводити наявність травм, от як в історії з отриманням додаткового документа − виписки з пологового будинку. Тобто, халатність/байдужість лікаря чи чиновника обертається для нас додатковими негативними психо-емоційними та фізичними навантаженнями.
(Варто зазначити, що, на жаль, часто буває так, що лікарі помиляються, заповнюючи документи та ставлячи діагноз. І такі неточності, в разі тяжкого стану здоров’я, дуже ускладнюють життя людині з особливими потребами, погіршують його якість. Тож варто, якщо є підозра у неточному встановленні діагнозу, все ж з’ясувати правду, навіть, якщо лікарі, м’яко кажучи, не зрозуміють цього вашого бажання, мотивуючи це так: «А яка Вам різниця?» Коректно, але впевнено, варто пояснювати лікарям чи працівникам інших установ цю різницю для того, щоб життя ваше чи вашої рідної людини було більш якісним).
На твою думку, де краще діставати путівки?
Олена: Висока вартість путівки у спеціалізованих санаторіях не дає змоги інвалідам її купувати. Тому єдина реальна можливість її отримати – лише через управління соціального захисту
Юлія: Краще отримувати путівку в управлінні соціального захисту, але всі ми знаємо, що одного разу на 3-4 роки лікування для неповносправних осіб − інвалідів 1 та 2 груп недостатньо. Отже, раджу все-таки боротися за путівки від управління, а також сплачувати власним коштом хоч по 2 тижні на рік санаторного лікування.
Де ще, крім спеціалізованих санаторіїв, ти відпочиваєш? Чи пристосоване це місце для потреб людей з інвалідністю?
Олена: Я двічі проходила реабілітацію в Національному центрі параолімпійської і дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів (м. Євпаторія). Так, пристосоване.
Юлія: Виїжджаю лише куди-небудь на море (1 тиждень на рік), звісно, ці місця не пристосовані для відпочинку людей з інвалідністю.
Які твої критерії хорошого відпочинку (з огляду на «особливі» потреби)?
Олена: Насамперед, архітектурна і транспортна доступність.
Юлія: Повна доступність території для людей з ДЦП, персонал, який може допомогти, відсутність необхідності ходити на далекі дистанції, закрита від сторонніх територія, розташування закладу не у центрі міста.
Джерело: Інтернет-видання "Трибуна України":
Немає коментарів:
Дописати коментар