Світлана Патра,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»
В Україні та світі проживає дуже багато людей із особливими потребами. Серед них – 135773 дитини. Усі вони внаслідок вроджених або набутих захворювань і травм не можуть вести спосіб життя, доступний усім іншим громадянам. Обмеження здоров’я через порушення зору, слуху чи опорно-рухового апарату призводить до наявності особливих потреб у соціальній, медичній, культурній та освітній сфері.
Про проблеми, пов’язані з інвалідністю, та про шляхи їх вирішення почали говорити відносно недавно. І це при тому, що протягом усієї історії людства жодна родина – і багата, і бідна, незалежно від того, в якій країні проживає, не була застрахована від появи в ній дитини чи дорослої людини з особливими потребами. Проте все ж є причини, чому люди з інвалідністю довгий час знаходилися у тіні суспільства.
По-перше – екологія. На жаль, на сьогоднішній момент екологічна ситуація та стан медицини залишають бажати кращого. Тисячі і навіть сотні років тому земля, вода і повітря були набагато чистішими, люди – більш здоровими. До того ж, раніше не існувало багатьох екологічно шкідливих і травмонебезпечних галузей виробництва. Врешті, було менше шкідливих звичок. Як наслідок – людей із інвалідністю було набагато менше, і проблема не була настільки серйозною. Проте згодом природа стала більш забрудненою, стрімко з’являлися сфери виробництва, що шкодять навколишньому середовищу та здоров’ю, війни стали жорстокішими, збільшилася частка появи різноманітних шкідливих звичок. Все це призвело до поступового збільшення кількості людей із інвалідністю та загострення пов’язаних із нею проблем.
По-друге – стереотипи. Роками, десятиліттями і навіть століттями вважалося, що люди з обмеженими фізичними можливостями не можуть повноцінно працювати, навчатися, створювати сім’ї. Інвалідність вважалася чи не смертельним вироком. І байдуже, що людина, втратившилише зір чи здатність рухати кінцівками, залишалася потенційно активною і не байдужою до оточуючого світу та свого життя. Однак, прогрес у медицині та суспільних знаннях суттєво покращив становище людей із особливими потребами. Лікарі поступово вчилися лікувати хвороби, що раніше призводили до інвалідності і навіть смерті, а також доводили своїми дослідженнями, що фізичні вади не завжди означають психічну чи соціальну неповноцінність. Громадські діячі, що працювали в різних царинах життя (культура, освіта, соціальна сфера), поступово привчали суспільство до присутності цієї категорії громадян та знищували негативні стереотипи.
Зміни торкалися всіх сфер життя, в тому числі – освіти. Спочатку діти з особливими потребами майже не отримували освіту, потім – з’явилися школи, в яких учні жили та навчалися окремо від родин. Такі заклади в кінці ХІХ – початку ХХ сторіччя, можливо, приносили певну користь суспільству. Однак, зараз все чіткіше проявляються всі наслідки зловживання інтернатною системою освіти. Під зловживаннями мається на увазі, що суспільству простіше відправити «особливого» малюка до спеціалізованого закладу, начепити на неї ярлик «навчанню не підлягає», а не допомогти батькам соціалізувати себе і дитину. Якщо родина може (і хоче!) виховувати такого малюка, то суспільство повинне всіляко допомагати.
Однією з найдавніших форм отримання шкільної освіти дітьми з особливими потребами є домашнє навчання. Однак, при всіх позитивних моментах – таких, як відсутність необхідності відвідувати школу, цей спосіб має деякі недоліки, які згодом додають людині проблем у дорослому віці.
По-перше – знання. Всім відомий приклад великої Лесі Українки, яка, хоч і вчилася удома через хворобу, проте була однією з найосвіченіших жінок свого часу в Україні. Однак 80 % успіху Лесі Українки – заслуга її батьків. Так, мати, Ольга Петрівна, сестра відомого Михайла Драгоманова, самостійно опікувалася навчанням дочки, оскільки сама володіла ґрунтовними знаннями з багатьох предметів.
Що ж мають сучасні українські діти з особливими потребами, які змушені вчитися вдома? На жаль, місцеві відділи освіти часто самостійно, враховуючи лише діагноз дитини, а не потенціал, призначають їй для вивчення дуже мало предметів і надають набагато менше навчальних годин, порівняно зі звичайними школярами. Заповнювати прогалини у знаннях, які неодмінно з’являються внаслідок такої «економії», доводиться батькам та небайдужим вчителям. У цьому випадку провідну роль в успішному навчанні дитини з інвалідністю грає вчитель, який приходить до школяра. Оскільки мама і тато часто не мають вищої освіти.
По-друге – комунікації. Навчаючись удома, школяр ізольований від свого класу та решти громадян через те, що майже не виходить з дому. Добре, якщо вчитель не байдужий до дитини і спроможний організовувати спілкування «особливого» учня з однокласниками, однак, не варто забувати, наскільки завантаженими і фізично, і морально є наші педагоги на сьогоднішній момент. Не отримавши бодай найпростіших комунікаційних навичок у дитинстві, людина з особливими потребами у дорослому віці має багато проблем у спілкуванні з оточуючим світом, багато комплексів. Тут, як і у випадку зі знаннями, провідна роль у соціалізації школяра з інвалідністю належить її батькам і вчителям, що приходять до неї додому.
На щастя, зараз суспільство усвідомлює, що інклюзивна освіта – найкращий засіб соціальної реабілітації дітей та молоді з особливими потребами. Адже лише поруч зі звичайними однолітками учень чи студент із інвалідністю набуває таких корисних у майбутньому комунікаційних навичок. А обсяг знань, які дає звичайна школа, загалом достатній для вступу у вищі навчальні заклади.
Україна не стоїть осторонь розвитку інклюзивної освіти. Варто сказати кілька слів про неї як таку. Отже, інклюзивне навчання – це система освітніх послуг, яка базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту і, зокрема – вчитися за місцем проживання, яка передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. Інклюзивні заклади з метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів та партнерство із громадою до індивідуальних потреб дітей із особливими освітніми потребами.
Питання інклюзивної освіти регулюють спеціальні законодавчі та підзаконні акти. Зокрема – Постанова Кабінету міністрів України від 15 серпня 2011 р. «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах». У цій постанові, зокрема, йдеться про те, що освітні послуги надаються дітям із особливими освітніми потребами загальноосвітніми закладами у класах із інклюзивним навчанням із застосуванням особистісно орієнтованих методів та з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей. Також, у постанові зазначається, що дітям із особливими освітніми потребами потрібно створити умови для забезпечення безперешкодного доступу до будівель та приміщень такого закладу.
Звичайно, сказати – набагато легше, ніж зробити. Та все ж є такі установи, які можуть впоратися на відмінно зі своєю «інклюзивною» місією. Зараз в Україні функціонує близько 396 спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, де вчаться 54,1 тис. дітей. Окрім цього, існують близько 40 навчально-реабілітаційних центрів для дітей із порушенням психофізичного розвитку, 142 спеціальні дошкільні заклади та 1200 спеціальних груп у дошкільних навчальних закладах загального типу, де навчається близько 45 тис. дошкільнят.
Отже, є установи, які втілюють ідею інклюзивної освіти на практиці. Їх усіх і не перелічити, тож варто згадати хоча б найяскравіші у своєму роді. Так, у місті Суми є дитячий садочок із сонячною і теплою назвою «Посмішка». Заклад відкрили у 1984 році як звичайний дитячий садок. Проте вже у 1987 році було відкрито дві ортопедичні групи, де виховувалося більше сорока малюків із порушенням опорно-рухового апарату.
У 2003 році «Посмішку» було перепрофільовано у спеціальний дошкільний заклад для дітей із порушенням функцій опорно-рухового апарату на десять груп, щоб на ранніх стадіях виявлених порушень проводити оздоровчо-коригуючу роботу для покращення психофізичного розвитку малят. З 2006 року «Посмішка» співпрацює з інститутом фізкультури Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка. Дитячий садок «Посмішка» відвідують діти, що мають такі захворювання, як ДЦП, сколіоз, артрогрипоз та ін. захворювання опорно-рухового апарату.
Інклюзивна освіта впроваджується не лише в садочках, але й у середніх навчальних закладах. Зокрема – у Києві. Середня загальноосвітня школа № 289 м. Києва І-ІІІ ступенів відкрита 1 вересня 1990 року рішенням Київської міської Ради народних депутатів від 11.06.1990 року № 507. Засновником установи є Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація. Як зазначено на офіційному веб-сайті школи, мета роботи закладу – забезпечення реалізації права громадян на загальну середню освіту, а також – формування і розвиток соціально зрілої, морально і фізично здорової, творчої особистості з усвідомленою громадянською позицією, створення умов для оволодіння системою наукових знань про природу, людину, суспільство і т. д.
Ще одна київська установа, в якій успішно навчаються діти з особливими потребами, – школа «Надія». Хоча це не загальна, а спеціалізована школа, де навчаються лише учні з інвалідністю, проте вона надає можливість дітям вчитися, не відриваючись від своїх родин, на відміну від інтернатів, та не бути ізольованим від дитячого колективу, на відміну від домашнього навчання. Школу засновано 2 жовтня 1992 року. Серед засновників «Надії» – Солом’янський у м. Києві районний відділ освіти та приватний благодійний фонд «За гідність людини». Головна мета цього закладу – реалізація права громадян із порушеннями фізичного та розумового розвитку на освіту, формування та розвиток соціально зрілої, творчої особистості школярів, забезпечення соціально-психологічної реабілітації та трудової адаптації учня, виховання у нього загальнолюдських цінностей, громадської позиції, підготовка їх для подальшого громадського життя.
Шкільні роки – одні з найважливіших для розвитку людини, незалежно від того, чи має вона особливі потреби, чи ні. Однак, вони, на жаль чи на щастя, все ж минають. І настає пора дорослішати. І обирати майбутню професію. Приємно, що принципи інклюзивної освіти втілюють у життя не лише дитячі садки та школи, а й ВНЗ. Піонером у цій благородній справі – навчанні молоді з особливими потребами – сміливо можна назвати Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Створений він у 1998 році. У цьому вищому навчальному закладі I-IV рівнів акредитації люди з інвалідністю можуть отримати безліч спеціальностей – від економіста до журналіста, від інженера до філолога. Знаковим є те, що поруч із юнаками та дівчатами, що мають особливі потреби, вчиться і цілком здорова молодь.
Як же уживаються ці два світи поруч? Про особливості навчання в інтегрованих групах молоді з особливими потребами та без них розповідає студентка Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна» Марина Ольшанська.
− Марино, розкажи про себе. Яким був твій шлях до вищої освіти? Яку школу ти закінчувала?
− Я закінчила спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для дітей зі зниженим слухом № 4 у м. Донецьку, потім вступила до Вінницького міжрегіонального вищого професійного училища. Отримала диплом із відзнакою за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору, оператор комп’ютерного верстання». Після закінчення училища мені запропонували продовжити навчання у Вінницькому соціально-економічному інституті Університету «Україна».
− Чи були у тебе якісь складнощі на шляху до середньої та вищої освіти?
− Середню освіту отримала без особливих труднощів, навчання давалося легко, але для здобуття вищої освіти було недостатньо коштів. Моє навчання оплачує Донецький фонд соціального захисту інвалідів, я – напівсирота, є мама, яка допомагає мені, як може.
− Що стало поштовхом до вступу саме в Університет «Україна»?
− Викладачі училища. Вони наполягли на продовженні мого навчання і допомогли мені отримати вищу освіту, тому що вважали мене здібною студенткою.
− Скільки студентів із особливими потребами є у твоїй групі? Чи легко тобі дається спілкування зі здоровими одногрупниками та викладачами?
− У моїй групі навчаються 15 людей, і всі – з вадами слуху. Перш за все хочу сказати, що я – здорова людина, і дуже неприємно, коли на глухих кажуть, що вони не здорові, а отже – хворі, це неприємно, коли нас так розділяють. Ми – такі ж люди, як і ті, що говорять, просто у нас є недолік слуху, і в кожного є різний ступінь втрати слуху. Якщо людина, наприклад, чула, а потім втратила слух, то їй легше пристосуватися в суспільстві. А нечуючим з народження, звичайно, ж важко. У спілкуванні з викладачами мені допомагає перекладач-дактилолог. Але з деякими педагогами я можу спілкуватися за допомогою слухового апарату і читання з губ (якщо у людини чітка артикуляція).
− Які види інклюзії використовуєш ти та інші студенти з вадами слуху під час навчання?
− Під час навчання я і мої однокурсники з порушеннями слуху отримуємо інформацію через перекладача-дактилолога. Перекладачі нам передають усю інформацію на нашу рідну мову – жести. Щодо інклюзії можу сказати, що в моїй ситуації це – інклюзія спеціальної групи в масовому навчальному закладі.
− Які твої професійні плани на майбутнє?
− Мені б хотілося, щоб моя професія була пов’язана з комп’ютером, оскільки мені дуже подобається з ним працювати. Буду шукати роботу в цьому напрямку. Головне – щоб моя праця добре оплачувалася.
Що ж, залишається побажати Марині, аби всі її плани та мрії здійснилися.
Варто сказати, що, крім успішного навчання, Марина Ольшанська займається спортом, танцями, жестовою піснею. І в цьому її також супроводжує удача. Дівчина вдало виступала у таких видах спорту, як настільний теніс та армреслінг. А на фестивалі «Сяйво надій – 2012» Марина Ольшанська здобула перемогу в номінаціях «Жестова пісня» та «Театральне мистецтво».
Ніхто краще не знає про інклюзивну освіту у ВНЗ, ніж людина, яка опікується нею у кожному конкретному випадку. В Університеті «Україна» цим опікується радник Президента університету з питань інклюзії Катерина Олегівна Кольченко.
− Катерино Олегівно, що ми розуміємо під поняттям «інклюзивна освіта»? Що вона дає людям із інвалідністю та суспільству загалом?
− Інклюзивна освіта, згідно Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, має розглядатися в першу чергу як засіб соціалізації та самовизначення людини з інвалідністю шляхом набуття певної освітньої кваліфікації. Головне завдання – прибрати або принаймні мінімізувати всі типи бар’єрів (архітектурних, психологічних, соціальних, технічних тощо), які можуть завадити студенту отримувати, засвоювати та передавати освітню інформацію, набувати нових знань та компетенцій. При цьому тип захворювання людини буде визначати не спроможність людини до навчання, а обсяг і види необхідної підтримки, яку суспільство має надати для забезпечення рівного доступу до навчання студента з інвалідністю. На мій погляд, від запровадження інклюзивної освіти виграють не тільки люди з інвалідністю, які отримують шанс навчатись з іншими студентами, але й суспільство в цілому, бо воно не тільки стає більш гуманним і відкритим, а й розкриває потенціал людей із інвалідністю, які повертають вкладені в освіту кошти шляхом подальшого працевлаштування та сплати податків.
− Як Ви почали опікуватися цими питаннями? Які люди загалом мають вирішувати цю проблему: фахівці зі спеціальної педагогіки, соціальні працівники, звичайні учителі, лікарі?.. Адже очевидно, що тут треба здійснювати комплексний підхід.
− Проблемою розбудови інклюзивного освітнього середовища я почала займатися в Університеті «Україна». До цього мені не доводилося зустрічати школярів чи студентів із інвалідністю, я не дуже чітко розуміла їхні потреби і, тим більше, шляхи їх вирішення. Але знайомство з незвичайним контингентом студентів університету, зустрічі з талановитими й непересічними особистостями, їхнє прагнення до навчання мене щиро захопили. Тому я й погодилася на пропозицію президента щодо наукової розробки системи інклюзивного навчання в університеті. Ми ретельно вивчили досвід провідних західних університетів інклюзивного типу і створили вітчизняну модель інклюзивного навчання з урахуванням українських реалій.
Мені важко чітко вказати, хто саме має забезпечувати інклюзію, бо кожен викладач, кожен студент і співробітник університету має бути залучений до цього процесу. Йдеться про створення інклюзивного освітнього середовища, в якому немає більшо- чи меншовартісних елементів. Тому ми розробили комплексну систему супроводу навчання студентів із інвалідністю, в якій передбачено всі види підтримки, які можуть знадобитися студенту, відповідно до його нозологій, групи інвалідності, психологічного стану, рівня знань, суспільної активності тощо. Кожен із елементів системи забезпечують відповідні фахівці, волонтери, викладачі та студенти.
− Наскільки я знаю, Вінницькому соціально-економічному інституту, згідно Вашого проекту, подарували спеціальний комп’ютерний клас для людей із вадами слуху. Я попросила студентів інституту поділитися враженнями від подарунка, однак отримала дещо дивну відповідь: «Базова структура не дала офіційний дозвіл на встановлення спеціального комп’ютерного класу, тому, хоч і є програмне забезпечення, але використати його ми не можемо. В інституті є дефектолог, який використовує спеціальні методики для постановки звуків та розвитку слухового сприймання. Але цього не достатньо». Як Ви це прокоментуєте?
− Мені здається, що Ваш респондент не повністю зрозумів ситуацію. Комп’ютерний клас, отриманий у рамках гранту від Київського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, є не звичайним, а спеціалізованим апаратно-програмним комплексом, і призначений для навчання студентів із вадами слуху та розвитку їхнього мовлення. Для його використання за цим призначенням фахівці мають пройти спеціальні курси користувачів апаратно-програмного забезпечення, потім підібрати для студентів індивідуальні слухові апарати, а це вимагає професійного обстеження слуху і протезування студентів. Тоді навчання дійсно буде ефективним. Але клас також може використовуватися студентами з інвалідністю і як звичайний комп’ютерний клас, і цьому як раз нічого не заважає.
− Чи зреалізовано загалом в Університеті «Україна» політику безбар’єрності, інтеграції, інклюзії та методики навчання людей із особливими потребами?
− Так, університет успішно пройшов моніторинг безбар’єрності, який проводився в рамках програми «Безбар’єрна Україна» і визнаний лідером із безбар’єрності серед ВНЗ України. Інтеграція була закладена як складова місії університету з самого початку його створення, вона повністю реалізована як перший етап інклюзії. Методики навчання студентів із інвалідністю суттєво відрізняються на різних факультетах, наприклад, при викладанні технічних чи гуманітарних дисциплін. Щороку, напередодні Дня інвалідів, у межах Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми навчання та виховання в інклюзивному освітньому середовищі» ми обмінюємось досвідом, ідеями, методиками викладання та новими підходами в галузі розбудови інклюзивної освіти. Матеріали конференції публікуються, що надає можливість фахівцям їх використовувати та удосконалювати.
Що ж, побажаймо Катерині Олегівні та всьому Університету «Україна» подальших успіхів у такій нелегкій, але потрібній справі – впровадженні інклюзивної освіти. Вона і справді є дуже важливою для людей із особливими потребами та решти суспільства. Отже, чим корисне для людини з особливими потребами навчання поруч зі здоровими однолітками?
По-перше, вона отримує безцінні навички спілкування зі світом. Припиняється ізоляція її від решти суспільства. Адже студент чи школяр не лише вчиться, але й бере участь у інших сферах життя школи чи ВНЗ, що збільшує кількість соціальних зв’язків, а це, в свою чергу, покращує шанси людини стати згодом успішним професіоналом, незалежним від соціальних виплат від держави.
По-друге, інтернатні заклади у більшості своїй ізольовані від суспільства, а для учнів, що вчаться вдома, місцеві відділи освіти виділяють менше предметів і навчальних годин, через що такі учні згодом відчувають серйозні прогалини у знаннях із ключових предметів, а це, в свою чергу, завдає проблем при виборі майбутньої спеціальності та отриманні вищої освіти.
По-третє, школярі та студенти, які не мають інвалідності, знайомлячись із однокласником чи одногрупником із обмеженими фізичними можливостями, вчаться толерантності та милосердю. Вони вчаться цінувати своє здоров’я, оскільки бачать, яких проблем завдає неможливість вільно пересуватися чи добре бачити, чути, говорити. Для вчителів та викладачів робота з дітьми та молоддю, що мають обмеження здоров’я, – безцінна можливість проявити свої найкращі професійні та людські якості.
Інклюзивна освіта – це один із найкращих засобів соціальної реабілітації дітей та молодих людей із особливими потребами. Якщо ми дійсно хочемо не на словах, а на ділі інтегрувати людей із інвалідністю у суспільство, якщо хочемо справді бути правовою державою, то без інклюзивної освіти обійтися не можливо.
автор: Світлана Патра, студентський Медіа-центр Університету "Україна"
час видання: 2013
20/02/2013
Джерело: веб-сайт Університету "Україна":
http://www.vmurol.com.ua/index.php?idd=us_publication&group=11&us_publication=1102
Немає коментарів:
Дописати коментар